The “fraud exception” and the L/C independence principle

Виняток щодо шахрайства та принцип незалежності акредитиву

«Виняток щодо шахрайства» та принцип незалежності акредитиву

Як відомо практикам роботи з акредитивами, документарний кредит — це зобов’язання банку здійснити платіж за пред’явлення документів, які відповідають умовам цього зобов’язання (акредитиву). Встановлено, що документарний кредит незалежний від договору купівлі-продажу, на основі якого він відкритий. Отже, банки працюють лише з документами, а не з товарами/послугами, до яких ці документи стосуються. Продавець (бенефіціар) має зобов’язання банку здійснити платіж за умови пред’явлення банку документів, що відповідають умовам акредитиву. Розглядаючи документи та приймаючи рішення, банк самостійно вирішує, чи прийняти їх, чи відмовити (через невідповідності), незалежно від покупця (заявника).

Наскільки ефективно мінімізуються ризики невиконання зобов’язань продавцем, значною мірою залежить від документів, необхідних за документарним кредитом і виданих на інструкції покупця, — іншими словами, від правильного вибору документів відповідно до інших умов договору купівлі-продажу (насамперед умов поставки) та їх точного й чіткого опису. Знання й досвід покупця та/або осіб, послуги яких він використовує (банка-емітента), мають вирішальне значення. Будь-який спір щодо поставки товарів або будь-якої іншої умови договору купівлі-продажу тощо слід вирішувати окремо від операції за акредитивом.

Хоча принцип незалежності визнано в усьому світі, іноді суди вирішують, що банки-емітенти не мають права здійснювати платіж за акредитивами через нібито невиконання продавцем своїх зобов’язань за договором. Це відбувається попри те, що суть документарного кредиту полягає в тому, що якщо продавець/бенефіціар виконує умови акредитиву (пред’являє документи, що відповідають умовам), то йому мають здійснити платіж незалежно від будь-якого можливого спору щодо поставки товарів покупцеві (заявнику). Саме такий вибір зробили сторони договору, уклавши договір купівлі-продажу та обравши документарний кредит як інструмент платежу. Тому, на мою думку, такі рішення є явно неправильними.

Виняток щодо шахрайства

Проте існує один усталений виняток із принципу незалежності — так званий «виняток щодо шахрайства». Навіть у цьому випадку, якщо з самих документів не випливає, що вони є фальсифікованими, банки неохоче беруть на себе роль сторони, яка вирішує, чи мав місце шахрайство.

Загалом у цьому винятковому випадку не повинно виникати жодних проблем із втручанням судів у незалежні зобов’язання банків, зокрема такі, що стосуються акредитивів. Жоден банк не хоче бути зобов’язаним свідомо здійснювати платіж на користь шахрая. Було б абсурдно, якби банк-емітент або банк-конфільмер був зобов’язаний здійснити платіж за своїм відкладеним зобов’язанням на день його погашення на користь шахрая лише тому, що акредитив є юридично незалежним від договору купівлі-продажу.

Але якщо суди застосовують виняток щодо шахрайства, це має відбуватися лише за дуже суворих умов.

– Шахрайство має бути доведено. Воно має бути «очевидним шахрайством», наприклад, фальсифікованим пред’явленням документів на неіснуючий вантаж або, аналогічно, «очевидним шахрайством, що доведено».

– Судовий заборонний наказ може застосовуватися лише для запобігання платежу бенефіціару у разі, якщо шахрайство пов’язане з пред’явленням документів.

Існує різниця між «очевидним шахрайством» з одного боку та «підозрою на шахрайство» або «комерційним спором» з іншого. Очікується, що суди проводитимуть чітку межу між цими різними ситуаціями. Подальше зближення законодавства та його тлумачення щодо того, що саме є шахрайством у контексті незалежних банківських зобов’язань, було б дуже доречним. У будь-якому разі судовий заборонний наказ слід видавати лише у дуже виняткових випадках шахрайства, щоб запобігти платежу бенефіціару.

Якщо бенефіціару вже здійснив платіж номінований банк (банк-конфільмер) шляхом перекупу або як передоплату за своїм відкладеним зобов’язанням або передоплату чи купівлю векселя, прийнятого цим номінованим банком відповідно до підпункту 12 (b) UCP 600, то вже пізно. У такій ситуації документарний кредит уже вважається виконаним перед бенефіціаром; залишається лише зобов’язання банка-емітента з реімбурсувати номінований банк відповідно до підпункту 7 (c). Реімбурс за суму пред’явлення, що відповідає умовам акредитиву, доступного за акцептом або відкладеним платежем, має бути здійснений на день його погашення, незалежно від того, чи здійснив номінований банк передоплату або купівлю до дня погашення. Зобов’язання банка-емітента з реімбурсувати номінований банк є незалежним від зобов’язання банка-емітента перед бенефіціаром.

Останнє речення попереднього абзацу підкреслює той факт, що навіть якщо банк-емітент не буде зобов’язаний здійснювати платіж бенефіціару (через шахрайство), він має реімбурсувати номінований банк, який уже здійснив цей платіж.

Перекуп

Коли акредитив доступний за перекупу, UCP 600 передбачає: «… банк-емітент зобов’язується реімбурсувати номінований банк, який прийняв пред’явлення, що відповідає умовам, або здійснив його перекуп і передав документи банку-емітенту.»

Якщо термін платежу — за пред’явленням, то все досить просто: банк-емітент здійснить реімбурс, коли прийме документи. У цьому випадку номінований банк фактично може здійснити перекуп лише шляхом надання бенефіціару коштів під заставу векселя/документів. Якщо про шахрайство стає відомо лише після того, як перекуп — надання коштів бенефіціару — відбувся, то, на мою думку, немає місця для винятку щодо шахрайства, оскільки залишається лише зобов’язання банка-емітента з реімбурсувати номінований банк-перекупер.

Проте ситуація може бути менш зрозумілою, якщо термін (векселя та/або документів) — відкладений. Тоді відповідно до визначення терміна «Перекуп» у статті 2 UCP 600 номінований банк може або «надати кошти», або «погодитися надати кошти бенефіціару в банківський день або до нього, коли номінованому банку належить реімбурс».

Якщо номінований банк здійснює перекуп шляхом надання коштів, тобто платить бенефіціару за пред’явлений вексель/документи, то банк-емітент має реімбурсувати його, коли реімбурс належить, тобто на день погашення відкладеного терміну. Знову ж таки, я не бачу ролі винятку щодо шахрайства після надання коштів. Якщо перекуп здійснюється шляхом «погодження надання коштів в банківський день або до нього, коли номінованому банку належить реімбурс», це може бути інша ситуація. Якщо бенефіціару здійснили платіж у день погашення угоди про надання коштів номінованим банком-перекупером і це відбувається до того, як шахрайство буде доведено, банк-емітент має реімбурсувати номінований банк на день погашення відкладеного терміну. Навпаки, якщо шахрайство доведено до того, як настає день погашення угоди про надання коштів, тобто до того, як бенефіціару здійснили платіж, то ідея про те, що номінований банк у будь-якому разі має здійснити платіж бенефіціару — шахраю, а банк-емітент має реімбурсувати цей номінований банк, оскільки перекуп уже відбувся, здається несправедливою.

Інша проблема з перекупом може виникнути, якщо перекуп завершується після того, як пред’явлені документи надіслано банку-емітенту. Чи відповідає такий перекуп вимогам UCP 600? Здається, що визначення терміна «Перекуп» передбачає, що він має здійснюватися (як у випадку надання коштів, так і в разі угоди про надання коштів) за вексель та/або документи. Дійсно, використання слова «купівля» у визначенні свідчить про те, що перекуп має здійснюватися саме таким чином.

Заявник і шахрайство

Покупець несе відповідальність за свою поведінку. Він сам обрав контрагента і повинен пізнати його, перш ніж погодитися укласти з ним договір. Якщо покупець не знає контрагента, відповідні заходи, які має вжити цей покупець, та деталі договору мають це відображати. Крім того, якщо сторони погоджуються використовувати документарний кредит, умови акредитиву мають бути дуже ретельно опрацьовані. Наприклад, щоб мінімізувати ризик шахрайства, може знадобитися сертифікат якості перед відправленням товару, виданий незалежною інспекційною компанією з чіткими вимогами до його змісту. При цьому багато покупців нехтубно й необережно обирають ділових партнерів і домовляються про умови договору. Якщо бенефіціару/шахраю вже здійснили платіж, то, на мою думку, збитки має нести покупець, а не банки, які діяли добросовісно відповідно до мандату, наданого їм UCP 600.

Проте також є правдою, що у багатьох відомих випадках шахрайства заявник не був невинною стороною, а насправді сам був шахраєм. Банк може стати жертвою шахрайства, вчиненого заявником внаслідок отримання ним забезпечення за акредитивом. Звісно, такий вид шахрайства не завадив би банку-емітенту здійснити платіж за документами, що відповідають умовам акредитиву, якби бенефіціар також не був причетний до шахрайства (та якби йому ще не здійснили платіж, як обговорювалося вище).

Павел Андрле — міжнародний консультант і тренер з фінансування міжнародної торгівлі для eBSI ExportAcademy та секретаря Банкової комісії ICC Чеської Республіки. Його електронна адреса: pa@cmail.cz