Традиційно фінансування торгівлі надавалося імпортним/експортним компаніям банками та/або іншими фінансовими установами. Така залежність від фінансового сектору негативно позначається на імпортерах і експортерах, коли їм потрібне фінансування або кредит, особливо в часи спаду. Насправді під час будь-якої фінансової кризи неминутий дефіцит готівки та кредитів, який банки нав’язують своїм клієнтам, створює додаткове навантаження на виробників та/або виробничі підприємства, додаючи до проблем, спричинених кризою, ще й нестачу фінансування. Ми всі знаємо приклади компаній, які були змушені скоротити свою діяльність або навіть закритися через брак ліквідності чи кредитів, необхідних для продовження роботи.
Проте на арену виходять нові гравці. Приватні інвестори, знаючи про переваги та відносну безпеку, які пропонує торгівля, готові підтримувати торговий бізнес і водночас отримувати дохід від своїх інвестицій.
Варіанти для інвесторів
Існує кілька варіантів фінансування торгових операцій для інвестора; у цій статті ми розглянемо один із найпростіших.
Усім компаніям, незалежно від галузі, в якій вони працюють, необхідно зберігати запаси на складах.
У деяких випадках запаси складаються з сировини, придбаної у постачальників, або напівфабрикатів, які необхідно включити до виробничого процесу. В інших випадках основні запаси складаються з готової продукції, що зберігається на складах у очікуванні відправки кінцевому покупцю, або будь-якого виду енергоносіїв, необхідних для виробництва.
У будь-якому разі компанія відображає у своєму балансі вартість запасів, які необхідно фінансувати за рахунок власних ресурсів або за банківським кредитом. У ситуації дефіциту ліквідності чи кредитів проблема ускладнюється, коли запаси необхідно зберігати протягом тривалого часу, або через особливості самих товарів, наприклад деревини, яку потрібно сушити, або через сезонність продукції, як-от апельсиновий сік, який необхідно виробляти відповідно до сезону збору врожаю.
Розглянемо практичний приклад, щоб зрозуміти переваги:
Іспанському сталеливарному заводу потрібен вугілля для виробничого процесу. Через значний вплив транспортних витрат на вартість закупівлі компанія купує великі партії (наприклад, 25 000 тонн) з Колумбії, щоб знизити витрати та отримати кращу ціну закупівлі. Проблема виникає, коли компанія виявляє, що 25 000 тонн покривають її виробничі потреби на 6 місяців, і, отже, їй доводиться фінансувати запаси — а також усі додаткові витрати на імпорт і транспортування — за рахунок власного оборотного капіталу або банківського кредиту. На жаль, варіант придбання меншої кількості вугілля передбачає вищу вартість закупівлі.
Угоду між інвестором — зазвичай це група інвесторів, які діють через спеціальну цільову компанію (SPV), — і сталеливарним заводом можна укласти різними способами, залежно від терміну, на який сторони бажають фінансувати запаси, і функцій, які має виконувати кожна зі сторін, враховуючи комерційні аспекти, імідж, вартість тощо.
Найпростіший спосіб наступний: інвестор купує вугілля безпосередньо у продавця в Колумбії на умовах (ціна, якість, кількість тощо), раніше узгоджених сталеливарним заводом, і просить доставити вугілля на склад сталеливарного заводу.
Інвестор несе всі витрати, пов’язані з імпортною операцією (закупівля, внутрішні перевезення, морські перевезення, розвантаження, мита тощо), і залишається повноправним власником продукту, що зберігається на складі сталеливарного заводу.
Згідно з угодою, сталеливарний завод щодня забирає зі складу кількість вугілля, необхідну для його виробництва, а наприкінці місяця виплачує інвестору суму, встановлену в угоді, тобто ціну закупівлі + пропорційну частку пов’язаних витрат + відсоток прибутку на користь інвестора (розрахований у часовому вимірі).
Таким чином, інвестор стає постачальником вугілля для сталеливарного заводу за принципом «точно вчасно».
Переваги для обох сторін значні: сталеливарний завод платить лише тоді, коли фактично використовує вугілля, і несе лише невеликі додаткові витрати (тобто прибуток інвестора) за період фінансування (що в традиційному порядку дорівнює витратам на банківське фінансування). Крім того, його коефіцієнт заборгованості нижчий, оскільки банківського кредиту немає, а зобов’язання перед інвестором є комерційною угодою.
З точки зору інвестора, він отримує прибуток за період, протягом якого несе витрати, не зазнаючи при цьому високого ризику, оскільки він у будь-який момент залишається власником вугілля до моменту його продажу сталеливарному заводу.
Існує кілька варіантів використання такої схеми співпраці, що охоплюють різні галузі, товари та ролі. Насправді кожна операція правильно структурована для отримання прибутку обома сторонами. У майбутніх статтях ми розглянемо різні варіанти застосування тієї ж структури співпраці між приватними інвесторами та компаніями, що займаються зовнішньою торгівлею.
Карлос Басігалупе
0 коментарів